Ентоні Гемілтон оголосив про завершення професійної снукерної кар’єри після 34 років безперервного перебування в мейн-турі (WST) з 1991 по 2025 рік.
Поразка від німця Умута Дікме у другому турнірі Q School 2025 в Лестері стала кінцем його пам’ятної кар’єри, в якій Ентоні дійшов до кількох фіналів рейтингових турнірів та завоював місце в топ-16 еліти снукеру.
Гемілтон вибув з туру наприкінці минулого сезону. Він сподівався провести ще один рік в турі та брав участь в Q School з цією метою. Однак цьому не судилося статись, і 53-річний спортсмен покинув професійну арену.
Ентоні Хемілтон:
“Було дивно грати, знаючи, що це можуть бути твої останні кілька матчів. Мені було дивно. Але я не збираюся сумувати за цим, бо останні кілька років були не такими вже й приємними.”
Ентоні мав повагу від своїх колег по спорту як один із найкращих конкурентів. І він врешті-решт вперше потрапив до кола переможців у 2017 році, коли переміг Алі Картера у фіналі German Masters. Відтоді травми та проблеми із зором завадили Гемілтону досягти ще раз цих висот, але він демонстрував свою типову наполегливість, щоб зберегти професійний статус до цього дня.
Ентоні Гемілтон брав участь у фіналах British Open 1999 та China Open 2002, де програв Фергалу О’Брайану (7-9) та Марку Вільямсу (8-9) відповідно.
Він також брав участь у телевізійних етапах Чемпіонату світу 12 разів, чотири рази доходячи до чвертьфіналу в культовому театрі Крусібл.
Наводимо нижче п’ять найкращих моментів кар’єри на думку самого Ентоні Гемілтона.
1988
“Мій перший момент стався, коли я був аматором. Я виграв про-ам у Кройдоні та 1000 фунтів стерлінгів. Це був найбільший про-ам, який я виграв. Ми з мамою і татом подорожували країною кожні вихідні протягом трьох-чотирьох років. Ми навчалися програвати та все таке. Це був перший раз, коли я виграв великий турнір. Я пам’ятаю, що був у захваті, і з того часу я ніколи не був щасливішим. Пам’ятаю, як дорогою додому ми всі відчували, ніби виграли в лотерею. Вся важка праця окупилася. Ми всі зрозуміли в той момент, що все йде у правильному напрямку. Неймовірне відчуття! Я переміг Кена Дохерті в півфіналі, а потім хлопця на ім’я Даррен Кларк у фіналі. Це була перша з багатьох перемог, але вона була перша. Ми виграли всією сім’єю, і це досі мій найулюбленіший спогад.
Моя мама була секретарем у школах, а потім у благодійних організаціях, а мій тато був працівником на будівельному майданчику. Вони буквально шість чи сім років возили мене на турніри кожні вихідні. Це були 50 вихідних на рік. Ми вставали о 6 ранку та подорожували без супутникової навігації, і їздили в різні куточки країни. Потім я проводив увесь день у клубі з 10 ранку до 2 чи 3 години ночі. Під час усіх поразок та всіх суперечок батьки були поруч завжди. Чого ще можна бажати від батьків? Це були найкращі дні, – я був зі своєю родиною.”
1992
“Це був ще один дебют, – перший раз, коли я грав на арені. Я грав на кваліфікації в замку Норбрек протягом кількох років. Це було божевілля! Ти міг бути там протягом трьох місяців, граючи 90 матчів поспіль. І це був перший раз, коли я грав на фінальному етапі. Це був «Гексагон» у Редінгу на Гран-прі. Я переміг Тоні Джонса з рахунком 5-4, а потім програв Алану Макманусу в 1/16 фіналу. Опинившись там на арені, я вперше відчув себе частиною шоу. Я одразу це усвідомив і зрозумів, що це для мене. Який кайф! Стів Девіс, Стівен Хендрі та Джиммі Вайт ходили по залу, і я раптом опинився у вирі подій. Опинитися вперше на телебаченні було хвилююче, але водночас захопливо.
Я дивився матчі по телевізору протягом багатьох років, а тепер знімали мене. Це як дивитися фільм, а потім раптом самому опинитися в одному з них. Я був частиною шоу, яке дивився протягом семи чи восьми років. З цього моменту ти змінюєшся і відчуваєш себе більшим професіоналом. Ти більше не кваліфікуєшся, ти – частина шоу. Усі перші моменти твоєї кар’єри – це кайф!”
1999
“Це був мій перший рейтинговий фінал. Це був British Open в Плімуті. Я зіграв проти Фергала О’Брайана, і ми показали блискучий фінал. Це був надзвичайно високий рівень. Думаю, я грав краще за Фергала, але він виграв усі близькі фрейми, бо він – машина. Я насправді не знав, що треба робити у фіналі. Все було нове. Я й гадки не мав, що існує традиція запрошувати свою дівчину та все таке інше. Я пам’ятаю, як моя дівчина посварилася зі мною, запитуючи, чому я її не запросив, але я просто щиро про це не подумав!
У мене була важка сітка цілий тиждень. Якби я побачив це заздалегідь, я б не з’явився! Це були Марко Фу, Марк Вільямс, Пол Хантер, а потім Стівен Хендрі. Я почав фінал з двох сенчурі-брейків, що, мабуть, рідкість у першому фіналі. Мені це сподобалося. Грати у фіналі — це зовсім інша справа. Цього разу йшлося не про те, щоб бути частиною шоу, бо ти і є шоу. Був додатковий тиск, і це було цікаво.
Усі погляди були спрямовані на мене, – і це було приємно. Я добре грав у всіх фіналах, до яких дійшов. У мене гарні спогади про фінали, хоча я програв два та виграв один. Я програв цей фінал, але це була гра проти гарного хлопця. Це не було схоже на програш комусь, хто виграв 15 рейтингових турнірів. Фергал переживав найкращий день у своєму житті, і якби я міг вибрати кому програти, то це був би він.”
2004
“Це – особиста подія, – грати проти Стіва Девіса в Крусіблі. Це був перший раунд, і Стів був на спаді у своїй кар’єрі, але для мене було честю зустрітися з моїм улюбленим гравцем і улюбленою людиною туру, в найкращому місці. Перемога чи поразка, – цей день став одним із моїх улюблених днів як професіонала. Це було нелегко, – він був набагато кращим, ніж я думав. Я пам’ятаю, як вигравав 9-4 і думав, що переміг. Він почав чудово грати, і наступне, що я пам’ятаю, – це рахунок 9-7. У мене був чудовий день, і я грав проти свого кумира, але я не хотів програвати. Я бачив у ньому дух змагання на власні очі. Я відчуваю до нього повагу. Бачити, як він виходить в Крусіблі і всі його підтримують, – було неймовірно. Мені довелося вщипнути себе, я не міг повірити, що граю проти Стіва в Крусіблі. Це був інший клас.
Коли відбулось жеребкування, я відчув ніби виграв усі лотереї одним махом. Я вже грав там проти Джиммі у 97-му році. Голоси натовпу для цих хлопців просто неймовірні, ці хлопці – легенди. Стів знав цю арену краще, ніж я знаю свій власний дім. Відчуття його присутності за столом було особливим. Я дуже нервував через те, ким він був. Це було схоже на гру з Богом. Хоча я виграв, я знав, що за тим столом був лише один справжній гравець, і це був не я. Це був сюрреалістичний момент.”
2017
“Останнім моментом, мабуть, була перемога на German Masters. Головним чином тому, що я пройшов повне коло, – адже перша перемога була з моїми батьками, і остання також. Між ними було 30 років різниці, і ми були майже так точно щасливі в Берліні, як і в Кройдоні. Це було те, чого ніхто не очікував, і найменше я сам. Я не міг би уявити кращого місця, щоб виграти свій єдиний рейтинговий турнір. Темподром – особливий.
Те, як я грав, залишиться в моїх спогадах. Це був перший раз, коли я грав так за останні 15 років. Через травми я давно такого не відчував. Мабуть, оскільки я дійшов до фіналу, я відчув, що це мій останній шанс, і я щось можу. Я грав так, як грав у свої 30 років, і робити це, коли це дійсно мало значення, було відчуттям, яке не можна купити.
Я пам’ятаю, як потім переходив дорогу, у лютий мороз, зовсім не одягнений, з цим трофеєм у руках. Я ніс його до своєї кімнати, натиснув кнопку ліфта і побачив себе в дзеркалі з трофеєм. Це був сюрреалістичний момент усвідомлення. Наступного ранку я постукав у двері батьків, випив чаю та поспілкувався. Ми сміялися з цього божевілля. Це був найкращий момент. Який чудовий тиждень, я не міг просити більшого.
Хочеться перемагати разом з найближчими та найдорожчими поруч. Це додає сил до перемоги. Причина, чому мої мама й тато були там, була виключно через місце проведення. Я думав, що вони повинні були це побачити. Ця арена дуже особлива. Я не знаю які були у них враження від фіналу поруч з 3000-ми глядачів. Вони могли б трохи хвилюватись, але я був спокійним. Я грав п’ять чи шість разів на «Темподромі». Це – жваве місце з чудовими вболівальниками, а Берлін – чудове місто. Це завжди був мій улюблений турнір (разом з Чемпіонатом світу), ще до того, як я його виграв.”
Ентоні Гемілтон:
“Я, мабуть, знову люблю снукер зараз більше, ніж раніше. Я ціную його більше. Я дивлюся його більше, ніж раніше, і я люблю його більше. Я люблю гравців зараз, тому що знаю, через що вони проходять.
Був період, коли я був у найкращій своїй формі, але я не говорив про снукер, ніколи не дивився снукер і я не дуже любив його. Але я гарно грав.
Коли я був у найкращій формі, я ніколи по-справжньому не думав про снукер, мене більше цікавило все інше в житті. Але тепер, коли я вже постарів, я знову дивлюся його і люблю його, і я з нетерпінням чекаю, що буде далі.”
Що далі?
“Я вже веду переговори з кількома гравцями щодо їхнього тренування. Цього тижня у мене вихідний. Після цього тижня я зателефоную їм, дізнаюся, як вони хочуть працювати і коли вони хочуть працювати. Я одразу перейду до справи. У професіоналів немає часу на відпочинок. Якщо їм потрібна допомога, – вона їм потрібна зараз.
Всі вони мені дуже подобаються. І тому я дуже схвильований. Думаю, як тренер, я буду більше нервувати, ніж як гравець. Моє останнє волосся випаде досить швидко. Я думаю, що якщо один з моїх гравців зможе виграти турнір, то це буде дуже важливо і для мене. Я знаю, наскільки це важливо для всіх хлопців. Якщо я зможу додати 5% до того, щоб це сталося, я отримаю від цього величезне задоволення.”
