Низка гравців виступила проти багаторівневого формату (tiered format) турнірів WST цього сезону, і голова Всесвітньої професійної асоціації більярду та снукеру (WPBSA) Джейсон Фергюсон визнає, що розуміє ці хвилювання.
Найбільший турнір зі снукеру, Чемпіонат світу, вже давно використовує багаторівневу систему: 16 найкращих гравців рейтингу потрапляють безпосередньо до основної сітки в театрі Крусібл, а ще 16 гравців пробиваються туди через кваліфікацію.
Коли у 2010 році керівництво снукером перебрав на себе Баррі Хірн, більшість інших турнірів перейшли на формат “пласкої”сітки (flat draw), де всі 128 професіоналів починають змагання з першого раунду.
Відтоді, і після того, як Хірн залишив посаду голови WST, дедалі більше турнірів повертаються до багаторівневих сіток. Це зумовлено переважно комерційними причинами: телемовники та промоутери прагнуть бачити зірок світового рівня на головних аренах і в телевізійних трансляціях.
Через це гравці, що не входять до топ-16, змушені проводити значну частину сезону, граючи в кваліфікаційних матчах без глядачів на арені Маттіолі в Лестері. Ті, хто не проходить відбір, стикаються з тривалими періодами бездіяльності, поки тривають основні етапи турнірів (іноді через тижні чи навіть місяці після завершення кваліфікації).
Аматор Пітер Девлін, який прагне повернутися до професійного туру, ініціював дискусію з цього питання, вказавши також на проблеми, які такий формат створює для рейтингової системи. Він зауважив, що гравець із топ-16 може виграти лише один матч на основній арені й отримати більше грошей та рейтингових очок, ніж той, хто переміг у трьох матчах, аби дістатися цього етапу. Пітер вважає, що професійний тур виглядає не надто привабливо для аматорів.
Пітер Девлін написав у соцмережах:
Як на мене, це просто абсурд: треба виграти 3–4 матчі, щоб зустрітися з іменитими суперниками, а потім програти їм, і вони отримують більше очок, ніж ти.
Кажуть, що коли виграєш кілька кваліфікаційних матчів, то перебуваєш у гарній формі й готовий кинути виклик зіркам. Можливо, так і є, але основний турнір чомусь проводять через кілька місяців після завершення кваліфікації, тож увесь ігровий ритм і настрій повністю втрачаються.
Шон Мерфі відповів і погодився, що багаторівнева сітка турнірів є несправедливою, написавши:
На мою думку, будь-яка система, окрім “пласкої” сітки для всіх (flat draw), є несправедливою. Звісно, ідеальним варіантом був би старт усіх учасників із першого раунду. Однак участь 128 гравців у першому раунді кожного турніру перетворюється на логістичний кошмар для WST.
Яке ж рішення? Можливими варіантами можуть бути скорочення кількості гравців у турі або зменшення тривалості матчів. Подейкують, що гравці прагнуть повернення до “пласкої” сітки та рейтингу, що базується на очках.
Марк Вільямс вважає, що рішенням може стати зменшення кількості професійних гравців:
Вони роками застосовували систему “пласкої” сітки, але вона, вочевидь, не працює. Я справді згоден із вами: варто взяти певну кількість гравців (скільки б їх не вдалося залучити) і проводити турніри за системою “пласкої” сітки (flat draw), де всі учасники стартують з одного етапу; заради цього довелося б скоротити календар туру. Але хоч яку систему оберуть, гравці все одно нарікатимуть.
Гері Вілсон зазначив, що багаторівневі сітки (tiered draws) цілком прийнятні, але не для більшості змагань:
Ще кілька сезонів тому ситуація, коли багаторівнева система застосовувалася лише до великих турнірів, — як своєрідна “винагорода” за перемоги в матчах на інших турнірах із “пласкою” сіткою, — була нормальною. Це було зрозуміло й з комерційного погляду. Але тепер усе зайшло надто далеко, і гра відкотилася на 20 років назад.
Джейсон Фергюсон, голова керівного органу цього виду спорту (WPBSA), вважає, що має існувати баланс між багаторівневими та «пласкими» сітками:
Дискусії щодо структури туру — це чудово. Якщо хочете почути мою особисту думку, — не обов’язково позицію компанії, а саме мою особисту думку, — то правильним є баланс. Я не хочу, щоб усі турніри переходили на багаторівневі системи. Я все ще хочу бачити змагання, де зберігається система відкритого жеребкування та “пласка” сітка, що дозволяє талантам досить успішно просуватися доволі легко.
Це працює в обидва боки. Іноді в першому ж раунді тобі випадає грати проти Джадда Трампа, ти вибуваєш, і всі кажуть: “Ну, це несправедливо”. Але буває й так, що гравець ловить кураж і набирає чудову форму.
Цього сезону кваліфікаційні матчі до кількох турнірів іноді проводилися один за одним; це означає, що гравці, які не змогли пройти далі, згодом мають тривалі паузи у своєму графіку.
Фергюсон зазначає, що це викликає занепокоєння у контексті багаторівневої системи, пояснюючи:
Ще одна перевага системи “пласкої” сітки (де всі починають з одного етапу) — це менша кількість кваліфікаційних раундів, що зменшує кількість вимушених пауз у грі. Мене турбує саме той обсяг простою, з яким зараз стикається чимало гравців.
Ми в WPBSA ретельно аналізуємо це питання, розглядаючи структуру туру та інші необхідні кроки, щоб забезпечити гравців достатньою кількістю матчів.
Проблема кваліфікацій, що йдуть поспіль, полягає в тому, що дуже легко потрапити в спіраль невдач. Ти програєш один напружений матч, — навіть попри гарну гру, — і стрімко втрачаєш позиції. Не встигнеш озирнутися, як уже думаєш не про перемоги на турнірах, а про те, як врятувати сезон. Коли доводиться грати багато кваліфікаційних раундів, психологічний настрій змінюється, і я це чудово розумію. Я добре пам’ятаю це зі своєї кар’єри: мені не подобалося грати багато кваліфікацій поспіль. Я справді не люблю такий формат.
Тож, гадаю, робота над цим триває. Ми постійно переглядаємо всі аспекти. У такої структури є й переваги. Зокрема, гравці, які дістаються фінальних етапів, отримують кращі умови проведення змагань та якіснішу організацію турніру. Це сприяє кращому висвітленню подій для телемовників тощо.
China Open — чудовий приклад. Приїхали 32 гравці, п’ятизірковий готель, кухарі готують їжу для всіх. Це була справжня розкіш для кожного. Для всіх були організовані автомобілі. А на арені встановили лише два столи. Це означає більше простору, більше уваги, а також можливість транслювати кожен матч із цих двох столів. Тож у багаторівневих і «пласких» (однорівневих) системах є свої переваги й недоліки.
Багатьох гравців, які не входять до топ-16, цього сезону непокоїть те, що елітній групі гравців потрібно виграти значно менше матчів, щоб кваліфікуватися на такі рейтингові турніри, як World Grand Prix (32 учасники), Players Championship (16 учасників) і Tour Championship (12 учасників), що відбудуться на пізніших етапах сезону.
Нещодавній переможець British Open Джек Джонс розповів виданню Metro:
Гадаю, щоб гравці з топ-16 випали з цього списку, вони мали б провести просто катастрофічний сезон. Це практично неможливо, особливо з огляду на нинішню серію турнірів Players Series. Її запроваджували з форматом сітки, де всі починають з одного рівня (без поділу на етапи). Збереження цього формату зараз, коли впроваджується багаторівнева система, на мою думку, не працює, адже гравці топ-16 не можуть не потрапити на Grand Prix. Вони фактично гарантовано потрапляють і на Players Championship.
У мене — як і в багатьох інших гравців — складається враження, що тур ніби розколюється на дві частини: топ-16 і решту учасників.
Джейсон Фергюсон визнає, що це питання викликає занепокоєння, особливо з огляду на те, що турніри серії Players Series із обмеженою кількістю учасників означають триваліші періоди без змагань у другій половині сезону для більшості гравців туру.
Серія Players Series викликає в мене занепокоєння. Якщо поглянути на рейтингову систему та структуру туру, то бачимо, що чимало гравців грають у кваліфікаціях. Існує ймовірність того, що в календарі багатьох гравців утворяться великі перерви. На певному етапі змагань залишається лише 32, 16 або 12 гравців.
Звісно, ми у WPBSA прагнемо, щоб усі наші гравці постійно брали участь у змаганнях. Незалежно від того, хто їх організовує — ми, World Snooker чи будь-хто інший, — ми просто хочемо бачити наших гравців у грі. Наш девіз — розвивати цей вид спорту так, щоб він ставав масштабнішим для всіх.
Система рейтингу також викликала критику з боку гравців: зокрема, Джадд Трамп і Марк Селбі виступають за перехід до системи нарахування балів замість нинішнього підходу, що базується на сумі виграних призових.
Трамп і Селбі належать до тих, хто вважає, що найбільші призові в цьому виді спорту надмірно впливають на рейтинг, а успішний виступ на одному турнірі в «потрібний момент» винагороджується краще, ніж стабільність результатів протягом тривалого часу.
Фергюсон каже, що розглядаються питання щодо рейтингу, і пояснюється це так:
WPBSA залучила математиків, які займаються рейтингами в інших видах спорту, щоб вони попрацювали над структурою рейтингу та проаналізували нинішній формат, порівнявши його із системами, що базуються на нарахуванні балів.
На це також впливає структура проведення турнірів. Яка у вас система посіву? Яка система кваліфікації? Усе це впливає на рейтинг. Ці питання мають постійно переглядатися, а ми в WPBSA, звісно, маємо вплив на формування рейтингу. Тож наше завдання, — довести цей процес аналізу до логічного завершення, а потім ухвалити відповідні рішення.
Справа в тому, що все змінюється. Раніше ми мали систему, що базувалася на балах, але вона не була ідеальною. Потім діяла система на основі призових, яка тривалий час влаштовувала гравців. Починаєш аналізувати вагомість великих турнірів і їхній вплив. Траплялися випадки, коли гравець перемагав на турнірі, а потім міг пропустити кілька змагань і все одно залишитися на вершині рейтингу, — і такі питання виникають.
З іншого боку, можна виграти турнір і певний час утримувати лідерство, і всі скажуть: “Справедливо, адже він переміг на найважливішому турнірі у світі”. Тобто тут є різні точки зору.
Але в WPBSA система рейтингу постійно перебуває на стадії перегляду; можу запевнити, що над цим працюють найкращі експерти у цій сфері. Також це питання розглядає організація гравців, WPBSA Players. Якщо виникне потреба у змінах, ми їх ініціюємо. Але це рішення ґрунтуватиметься на фактах.
За матеріалами metro.co.uk
